| Цитата |
| брат філолог, причсому досить не поганий. зараз учиться в могилі. бакалаврат. потім, швидше за все, піде в уніер на магістерку. |
ну про своє ставлення до могиля я говорити не буду :D , але, думаю, що після нашої магістратури він приймні вислювлюватиметься вразумітєльніше :D
| Цитата |
| так шо можеш писати наукову статтю, спеціально для мене. хоча, боюсь, критики вона ніякої не витримає |
нє, щось в мене нема бажання писати статтю при такому підході :D , я тобі краще лінків на статті авторитетів нарию...
класичний детектив, сайнс фікшн та ще щось вже не памятаю. може й не відкрив, але оформив канони жанру. адже ж і Скотт не відкривав історичного роману, до нього їх була купа написана
| Цитата |
| совєцьку історію літератури і прочий своєцький брєд з головою |
от імєнно, що з головою, а це не кожен вміє :D
| Цитата |
| серйозні дослідження |
Ортега-і-Гасет "Дегуманізація мистецтва", статті і різні книги наших Затонського, Шахової, Денисової, лекції моєї преподши по зар.літ, Халізєв "Теорія літератури", так всього і не згадаю... Требо копатись на полицях...
| Цитата |
| і чиї твори ти вважаєш елітарними |
Джойс, Борхес, Еліот, Сарамаго... "мистецтво заради мистецтва" - це я для красного слівця, правильніше сказати - мистецтво для митців (тобто для тих, хто може це зрозуміти - інших митців, літературознаців, інтелектуалів і т.д.)
| Цитата |
| ну і шо ти хтів цим сказати? |
та нічого, софізм якийсь :D
| Цитата |
| розтлумачте мені пліз слово "летератор". |
я вважаю, що це ті, хто хоч трохи шурупають в літературі і цікавляться нею; ну і ті, хто шось пише
Добавлено через 34 минут
Ось тобі для початку уривки зі статті про По Кіри Шахової. Хоч вона пише доволі узагальнено, використовує зайві епітети, але загалом дає досить повну картину його творчості. Надіюст у тебе вистачить сили волі її прочитати, якщо не читала її раніше. А я пошукаю ще щось...
Кіра Шахова про Едгара По
Усе це тільки підтверджує той безперечний факт, що американський класик жив і писав за законами романтизму. Одним з цих законів ще з часів німецьких романтиків,- Новаліса, братів Шлегелів чи Тіка,- тобто з 90-х років XVIII століття, було творення власної особистості за певним каноном. Вони теоретично обґрунтували необхідність виховання своїх почуттів, власноручного плетення життєвої канви й гаптування візерунків на ній за окресленим взірцем.
У своєму нарисі про поезію Едгара По російський американіст О. Звєрєв пише: «Це була характерна властивість романтичної свідомості, вираз туги за ідеалом, яка покликала до життя самий романтизм. Склався особливий тип поведінки, виникав старанно продуманий образ скептика, бунтівника, одвічного бурлаки, сповненого зневаги до навколишнього убозтва, змученого розчаруванням, зневірою і невдоволеною жагою діяння, яке покликане замінити весь існуючий порядок речей». З Едгаром По сталося так, що створений ним образ романтичного поета обернувся на своєрідну маску, і та маска приросла йому до обличчя, міф автора «Лігейї» для багатьох став переконливішим і живішим, ніж сама реальність його вдачі та життя.
Оригінальність його творчості і особистості багатьом європейцям здавалася несумісною з панівним уявленням про унормованість, пуританство, обивательську безбарвність американського суспільства, його раціоналізм й прагматизм, бездуховність, ворожість усьому інтелектуальному. Звідси пішло не раз повторене твердження про чужість По духу Сполучених Штатів. Лаконічно це висловив Бернард Шоу: «Як міг з'явитися в Америці цей найвитонченіший художник, справжній аристократ літератури?» В цьому твердженні тільки частка правди. Коли за межами Сполучених Штатів стали краще відомі твори письменників й мислителів доби По, їхні складні духовні шукання, коли розкрився весь масив американського романтизму як своєрідного і барвистого явища, автор «Падіння дому Ашерів» або «Маски Червоної Смерті», «Крука» або «Дзвонів» вже не здавався дивним винятком, а навпаки, добре вписувався в загальну картину літературного процесу США тридцятих-сорокових років минулого сторіччя і ставав поряд із такими видатними художниками, як Мелвілл або Торо, Емерсон чи Дікінсон, був найзначнішим з них.
Дія багатьох творів По відбувається або в Європі, або в умовній екзотичній країні. Героям притаманні загальнолюдські, а не конкретно-історичні чи національні риси. Письменник іноді навіть може видаватися позанаціональним. Щоправда, стертість національних рис, космополітична універсальність взагалі притаманні деяким романтичним творам (не менш, до речі, як яскраво виражений національний характер - іншим). Та навіть не відтворивши в реалістичних образах національне життя американців, По дуже американський художник. Як продовжувач прозової традиції свого старшого сучасника Вашінгтона Ірвінга і опонент поетів-трансценденталістів, предтеча Вітмена, Марка Твена, Брет-Гарта тощо, як художник, що відгукувався на потреби американських читачів, писав про те, що цікавило і хвилювало саме його співвітчизників, і, нарешті, як автор сатир на американську діловитість, беззастережний оптимізм та хвалькуватість, на пресу і літературу США він був безперечно національним митцем. Характерні особливості життя батьківщини відбилися в інтелектуальній своєрідності багатьох його оповідань, у культі раціо, в науково-фантастичній тематиці, особливому інтересі до технічних винаходів, оспівуванні вченого, подорожанина, піонера нових земель.
Федір Михайлович Достоєвський, сучасник По, один з його уважних читачів у Росії, прозірливо відзначив саме «американськість» цього митця. Він писав: «У Пое якщо і є фантастичність, то якась матеріальна, якщо тільки [7] можна так сказати. Видно, що він цілком американець навіть у найфантастичніших своїх творах».
В стилі багатьох оповідань По іде від молодої американської гумористичної традиції, від фольклору, звичайно, глибоко їх трансформуючи. Кінець кінцем навіть орієнтація на Європу, на культурні традиції Старого Світу (передусім Англії) - це, хоч як парадоксально, здавалося б, звучить таке твердження, теж історично обумовлена американська традиція, що тягнеться до перших десятиліть XX ст.
Треба додати, що саме Едгар По став першим поетом і прозаїком Сполучених Штатів, який зажив світової слави і, головне, справив значний і тривалий вплив на численних митців у різних країнах. Звичайно, його співвітчизник й сучасник Фенімор Купер розповів у своїх колись надзвичайно популярних романах читачам Європи значно більше про природу Північної Америки, її історію, криваву боротьбу аборигенів-індіанців і білих прибульців. Та його проза позбавлена тієї художньої й інтелектуальної сили, яка притаманна творам По. Романи Купера з плином часу змінили свою жанрову ознаку, стали сприйматися як пригодницько-розважальна белетристика, лектура для дітей і юнацтва. Як поет По ще довгий час не мав на континенті рівного собі і лишився у свідомості читачів за межами Сполучених Штатів найвизначнішим американським ліриком XIX століття.
В Едгара По є влучна характеристика власної оповідної манери. В одному з листів він писав про свої ранні твори, що мали ввійти до збірки «Оповідання Фоліо-клубу»: «Ви питаєте мене, в чому полягають їхні характерні особливості. В нісенітницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано відтінок жахливого; в дотепності, піднесеній до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне і таємниче». Підтвердження цих слів можна знайти не тільки в ранніх оповіданнях, ті ж характерні для романтичного стилю риси знаходимо згодом і в найдовершеніших уславлених творах письменника.
Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, самим тоном так, що, здається, важко знайти для них стилістичний спільний знаменник (за яким ми впізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читачів готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним жанрам). Можливі і перехідні форми, в яких сполучаються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, стилістичний знаменник у неї безумовно є - це романтизм з усією щедрою і барвистою палітрою його прийомів. Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях - від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби й форми, шалені пристрасті та вкрай напружені почуття - все це плине у прозі По в річищі романтизму.
Ніхто не заперечуватиме, що багатство й величезна творча сила дивної і bizarre фантазії Е. По - найяскравіша риса його таланту. Як могутня фата-моргана, вона породжує все нові дивовижні картини. Примарні, вони здаються сповненими життя - барв, ароматів, блиску і тіней. Достоєвський так характеризував уяву По: «У здатності його уяви є така особливість, якої ми не зустрічали ні в кого,- це сила подробиць... У повістях Пое ви до такого ступеня яскраво бачите всі подробиці змальованого ним образу чи події, що врешті начебто переконуєтеся в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася на світі».
Образи і картини По конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Це надає пластичної й навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному. [12] Прийом поєднання фантастичної ідеї чи принципу і ретельно виписаних, цілком імовірних подробиць їхнього втілення став провідним у послідовників По в царині «сайєнс фікшн» - Жюля Берна, Герберта Уеллса і сотень інших письменників-фантастів уже нашого часу. Цьому ж прийому в По підпорядковане й широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників в ряду справжніх імен, часті вказівки на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце придуманих автором подій. Все це має одну мету - переконати читача в реальності нереального.
Одна з найхарактерніших особливостей творів По - таємничість. Він мов чарами створює настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього ввесь арсенал прийомів романтизму й готики. Середньовічні замки з похмурими галереями та переходами, вогкими підвалами, щербатими вузькими сходами та запліснявілими мурами, жахливі катівні, занурені в темряву вулички портового міста, де на кожному кроці чаїться небезпека, панують злочин, хвороба, гріх,- у його творах не тільки тло, а й елементи дії. Серед цих декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум - найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх усемогутніх ворогів. З'являються грізні незнайомці, сіючи круг себе моторошний жах - смерть у всіляких машкарах, всюдисущу й невблаганну. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї нема ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу «чортик протиріччя», примха анти-логіки, руйнівний внутрішній хаос.
Уже згадувалося, що По полюбляє точність, розлогі описи подробиць там, де хоче створити ілюзію реальності нереальних подій та явищ. Водночас [14] він «хитро» й «підступно» вдається до замовчувань саме тоді, коли читач прагне знайти розгадку таємниці, дошукатися істини. Прийом заманювання читача в лабіринт таємничого, звідки немає виходу,- один з найсильніших в емоційному плані. Він викликає гостре почуття невдоволення, розчарування, спонукає до роздумів, шукання розгадки на власну руку, лишає по собі неспокій та напруження.
У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою скупчується незбагненний страх, розв'язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у «Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті» або жахливого привида, який мучив героя в «Похованих живцем». Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд із такими складними філософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», де матеріалістичного пояснення нема або, як здається, й не може бути. Перед нами типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з другого - логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього - це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.
Слово містифікація вже не раз з'являлось на цих сторінках. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій. Одна з них увійшла в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковано у вигляді спеціального додатку до газети «Сан»,- там звичайно друкували повідомлення про сенсаційні реальні події. Можна собі уявити, який вибух почуттів викликала на світанку повітроплавства розповідь про успішний переліт через Атлантичний океан, присмачена безліччю науковоподібних посилань, прізвищ дослідників та вчених, переконливих аж до відчутності на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував редакцію, жадаючи нових звісток. Цікава й інша містифікація - оповідання «Фон Кемпелен та його відкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. Письменник сам пояснював, що цією містифікацією хотів збити хвилю масових виїздів до Каліфорнії, де були відкриті поклади золота. І це йому певною мірою вдалося.
[Dusk: ось де закопаний прийом містифікації, які так полюбляли постмодерністи, зокрема Борхес]
Романтичні персонажі серйозних оповідань По наділені нечуваною красою або небаченою огидністю, вони страждають від дивних хвороб, перебувають у рідкісних фізичних та психічних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тільки їх, а й об'єкт їхньої любові чи ненависті. Це найчастіше самотники, заглиблені у світ власної уяви, дуже далекі від реальності, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на одній ідеї чи одному почутті. Часто їхня відмінність від інших людей межує з патологією, з божевіллям або переходить межу між психічним здоров'ям і хворобою, руйнує особистість. Вони можуть бути або доброчесними і світлими душею, як ангели, або гріховними і лихими, як дияволи.
В портретах сатирично змальованих персонажів переважають прийоми карикатури з настирливим підкреслюванням якоїсь риси обличчя чи частини тіла, котра, як ніс гоголівського майора Ковальова, набуває особливої життєвості і зухвалої самостійності, заступаючи свого власника («Король Чума»).
Психологізм - одна з найхарактерніших властивостей прози Едгара По. Його романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому з таким захватом ми читаємо тонко нюансовані описи їхніх переживань, стежимо за часто парадоксальними переходами з одного психологічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими звивами думки та емоцій. В оповіданні «Провалля і маятник» він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В «Барильці амонтильядо» або «Чорному коті» висвітлює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж таки «Чорному коті», «Вільямі Вілсоні», «Серце виказало» і деяких інших оповіданнях дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства. Є в нього й аналіз всепереможного почуття любові, яке розчиняє волю і особистість закоханого у волі коханої, є оповідь, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину («Вільям Вілсон», «Людина натовпу») - ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він - один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні художники від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевільного», «Носа», «Портрета» тощо. Е. По приваблювали психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку «Чортик протиріччя» про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. В нашому сторіччі психологічна проза досягла надзвичайного розвою, і можна стверджувати, що письменники різних напрямів - від реалістів до екзистенціалістів - могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.
До тем, які в загалом розмаїтій творчості По трапляються надто часто, а подекуди набувають причепливості, об'єднуючи низку творів, належить передусім тема смерті. Смерть, природна й насильницька, виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично (надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок). Це жахлива смерть у муках від руки вбивці або месника з садистськими нахилами, таємнича загибель від втручання неземних сил серед гуркоту грому і спалахів блискавиць, грізної люті розбурханих стихій. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить саме мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем, коли люди прокидаються в могилі і марно намагаються вийти з труни. Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про «тваринний магнетизм», гіпноз, який навіть може зупинити трупний розклад. Усе це не просто змальоване в кількох оповіданнях, а майже науково проаналізоване. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами - і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними. За своє досить коротке життя По втратив майже всіх найближчих людей - рідних і прибраних батьків, свою першу кохану, улюблену дружину, багатьох знайомих. Страждання від розлуки, мрія про возз'єднання в іншому світі спонукали цікавитись темою метемпсихозу - переселення душ, їхнім новим утіленням. Був тоді у Сполучених Штатах і особливий потяг до всього сенсаційного, як-от злочини, вбивства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм. І це теж диктувало письменникові його сюжети. Крім того, й притаманні романтизму потяг до меланхолії та інтерес до душевних розладів також схиляли до трагічного і смерті.
Деякі філософсько-містичні роздуми персонажів По радянська критика або замовчувала, або розглядала як плід некритично сприйнятих псевдонаукових ідей тодішньої доби, відкинутих матеріалістичною наукою. В наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що дуже близьке пошукам багатьох наших сучасних учених. Вони говорять про душу як реальність, про життя після смерті, використовуючи для доведення своїх гіпотез досягнення квантової фізики, уявлення про лептони або лептонні гази як носії наших думок і почуттів у часі й просторі тощо. В цих гіпотезах ідеться й про шостий орган чуттів - душу, який не має свого конкретного матеріального втілення і який особливо розвинений в емоційних людей - поетів, художників. Відомі спеціальні дослідження про те, що відчували й бачили люди, які пережили стан клінічної смерті. До речі, деякі з них у цьому стані бачили, як з їхнього тіла відлітає душа.
Оповідання По, в яких люди виявляють свої підсвідомі думки і почування під впливом месмеричного гіпнозу, підіймають завісу над таємницею стану, проміжного між життям і смертю, довгий час здавалися лише витворами багатої фантазії автора. В наші дні сеанси гіпнозу широко використовуються для різних практичних цілей, і люди з нечуваною точністю розповідають про те, чого в стані притомності вони не пам'ятають або не знають.
Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування Едгара По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла і душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями - теж неправильно.
Нескінченний процес пізнання світу видавався письменникові, як це випливає з філософського діалогу «Сила слів», щастям: «Ох, щастя не в самому знанні, а в здобутті тих знань. Вічно пізнаючи, ми вічно блаженні... єдина мета безконечної матерії - створити безліч джерел, з яких душа може тамувати завжди невситиму в межах матерії жагу пізнання: бо затамувати цю жагу означає знищити буття душі». Коло читання Едгара По, про що свідчать і його твори, було й дуже широке, і напрочуд різноманітне. Він стежив за відкриттями в царинах різних наук, рецензував спеціальні праці з філософії, біології, географії, історії, широко використовував набуті знання у своїх художніх творах. Його захоплював процес творення нових реальностей з допомогою наукових відкриттів, утілення в життя величних планів, що примножують гаразди світу, прикрашають його. З суто американським практицизмом він пропонував негайно запроваджувати в життя наукові теорії, випереджаючи художнім словом повільний, як йому здавалося, прогрес. Його повітряні кулі перетинали Атлантичний океан або навіть злітали в космос набагато раніше, ніж могли це зробити справжні літальні апарати, а дослідники повертали життя померлим, зупиняючи з допомогою месмеричних пасів смерть і розклад. Фантазія По дає іноді дивні і водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні «Муза Арнгейм» він викладає теорію паркової архітектури «як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика». Захоплення творенням поетично прекрасних садів набуло особливого розмаху в XVIII сторіччі в усіх європейських країнах. У США По першим оспівав цей вид мистецтва, доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного і небаченого, перевершуючи міфічні сади Семіраміди. Національні парки країни і навіть така комерційна інституція, як уславлений Діснейленд, мабуть, є далекими спадкоємцями поетичних фантазій По.
Деякі поезії та оповідання По тьмяно нагадують вже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Кольріджа, Гофмана чи Вашінгтона Ірвінга, ясно, що тут виразний відгомін знайомства По з творами цих художників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перейнятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів («Герцог де л'Омлет», «Трагічне становище», «Чорт на дзвіниці»).
Та значно більше моментів упізнавання виникає при читанні книжок літераторів, що писали після По, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоромантики, багато письменників-декадентів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить численний загін реалістів.
Своєю долею і творчістю По був близький до «проклятих поетів», багато в чому передував цим французьким художникам. Не випадково на батьківщині Рембо, Верлена його най палкішим і найталановитішим популяризатором став Шарль Бодлер, у Франції По зрозуміли глибше і тонше, ніж на батьківщині. Відома стаття Бодлера, присвячена американському письменникові, зберегла своє значення й до наших днів як одна з найбільш вдумливо і добре написаних робіт про По. Тут, звичайно, виявилась, якщо вдатися до вислову Гете, Wahlverwandschaft, спорідненість обраних.
І в образотворчому мистецтві Франції відчутний випив пластичної поезії і прози По, зокрема в картинах символістів Гюстава Моро або Оділона Редона, найхимерніших художників минулого сторіччя. Однак це окрема тема, яка потребує серйозного вивчення.
Щодо неоромантиків, то і їхні зв'язки з По очевидні й численні. Крім тих, що лежать на поверхні,- схильність до екзотики далеких країн, драматичних подорожей (надто морських), описів загадкових природних явищ і катаклізмів, створення трагічно загостреного конфлікту між героєм і суспільством, важливим є сам вибір героя - самотнього, загадкового, психологічно складного, часто таки справді демонічного. І боріння в душі цього героя добра і зла, великої духовності, таланту і мерзенних гріхів та збочень - теж близькі до подібних конфліктів у свідомості героя багатьох оповідань По. Неоромантична завороженість смертю, злочином, таємничість - тісно пов'язані з романтизмом американського письменника. Звичайно, герої і неоромантиків, і По мають спільних предків - героїв Байрона. Всі вони начебто одна родина, представлена кількома поколіннями. Та кожне покоління вносить свої риси і передає їх наступним. «Гени» По виявилися дуже сильними й передалися багатьом з тих, хто творив після нього.
Спорідненість існує між Едгаром По і таким самобутнім художником-реалістом наступної генерації, як Анатоль Франс. Крім замилування історичними та географічними реаліями, барвистими, екзотичними, мальовничими, рідкісними речами, подробицями побуту, архітектурними деталями тощо, їх зближує величезна ерудиція, глибоке знання світової культури. Блискуча філологічна освіта, володіння класичними і сучасними мовами, широка обізнаність із працями істориків, філософів, географів, чудова пам'ять на імена і факти, посилання на рядки поетичних і прозаїчних творів авторів з різних епох і країн - усе це робить тексти обох письменників до краю насиченими складною культурною інформацією. Далеко не кожен сучасний читач, навіть учений-фахівець, може повністю зрозуміти думку чи образ По або Франса, не звертаючись до коментарів чи приміток. Десятиліття неуваги до класичної філологічної освіти зробили нас безпорадними без милиць наукового апарату. Треба, однак, визнати, що обом письменникам властиве певне хизування власною ерудицією, легкий науковий снобізм, який становить своєрідну прикмету їхнього письма, особливість стилю. І в наш час у цьому в них є продовжувачі,- згадаймо хоча б Карпентьєра чи автора роману «Ім'я троянди» Умберто Еко, не кажучи вже про Джеймса Джойса.
Скористаймося, крім наведених вище, ще одним сюжетно-образним прикладом. Одна з найхарактерніших для романтиків тем - тема двійників - від Гофмана перейде до По, оригінально втілившись у «Лігейї», «Вільямі Вілсоні» та інших творах, а згодом відгукнеться у Стівенсона («Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда»). Або в Оскара Уайльда в його «Портреті Доріана Грея», де так багато перегуків хоча б з тим же «Вільямом Вілсоном» (аж до загибелі героя і його двійника - втілення кращого «я» героя - в один і той же день і за надто близьких обставин).
Є в По невеличке раннє оповідання,- історичний анекдот «На мурах Єрусалимських»,- стилізоване під біблійний текст. Його початок звучить тією самою урочистою міддю, що й уславлені перші рядки розділу про Єшуа в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Вперше оповідання американського письменника з'явилося російською мовою 1885 року в книзі «3. По. Повести, рассказы, критические этюды и мысли» під назвою «Случай в Иерусалиме», і хто знає, можливо, саме ця стилізація була поштовхом до стилістичних шукань великого киянина Булгакова, тим більше, що По він знав і любив.
Засновник світової династії детективів Дюпен лишився неперевершеним за своєю витонченою інтелектуальністю. Може, найближчим до нього за схильністю до філософських узагальнень і вишуканих парадоксів є ще один оригінал - детектив патер Браун Честертона. Інші ж позбавлені алмазного блиску його інтелекту, романтичності й загадковості, що, проте, не робить їх менш популярними в читачів.
Усе сказане аж ніяк не докладно висвітлює , значення творчості Едгара По для світової літератури, але принаймні визначає його місце в цій царині культури.
Затронуто:
)
)